Суб’єктивні нотатки. Від якої спадщини ми відмовляємося?

Перш за все мушу відверто зізнатися, що назва мого тексту точнісінько така, як заголовок однієї з статей Володимира Леніна. Мовою оригіналу «От какого наследства мы отказываемся?». Зізнаюся на той випадок, якщо хтось з читачів звинуватить мене, що я не дотримуюся умов декомунізації. Втім, здається, мало хто зверне на це увагу, бо від ленінської спадщини (принаймні літературної) майже усі своєчасно відмовилися, і навряд чи зараз ви згадаєте, що там писав Ілліч у сибірському засланні, врозумляючи своїх попередників у революційному русі. Мене це теж не цікавить. А ось від якої спадщини відмовляємося ми під час повномасштабної російської агресії, наскільки такі відмови виправдані, до чого це може привести, давайте розмірковувати разом.

 Чи можливо написати щось гарне «свинячою мовою»?    

Про те, що російська мова є свинячою, ви можете дізнатися з багатьох патріотичних дописів у соціальних мережах. І це ще не саме виразне її визначення. Можна зустріти і таке – « псяча недоговірка». Ну, а українська мова, звісно ж, солов’їна. З останнім не сперечаюся. Для чогось рідного (і це стосується не тільки мови) завжди хочеться підібрати якнайкращі слова. От тільки ніяк не зрозумію, чому при цьому потрібно принижувати те, що є рідним для когось іншого.

Хтось скаже, що російську мову скомпрометували її носії, і саме тому слід від неї відмовитися. Це політичний, ідеологічний, світоглядний але аж ніяк не філологічний вибір. Само по собі мова не може бути ані гарною, ані поганою. Наші громадяни, які з початком повномасштабної війни виїхали за кордон і вирішили там залишитися надовго, вчать німецьку, польську, чеську,італійську та інші мови виключно в залежності від країни, де вони перебувають, а не тому, що захоплюються саме її красою.

Давайте  раз і назавжди домовимося, що, живучи в Україні, потрібно знати і вільно користуватися українською мовою саме тому, що вона є державною. І тоді всі інші аргументи типу того, яка вона стародавня, багатостраждальна, милозвучна, співоча, виразна будуть вже другорядними. Особливо неважливими для тих, кому вона рідна. Бо рідна мати краще всіх, незважаючи на те, які у неї очі, волосся, зріст чи освіта. З далекого дитинства пам’ятаю віршик нині декомунізованого російського поета, що «мамы всякие нужны, мамы всякие важны». Та треба чесно визнати, що в Україні не так вже мало людей, для яких з народження материнською мовою є російська. Якщо вони свідомо змогли перейти на українську, то честь їм і хвала. Але ж навіщо забувати або робити вигляд, що забули, ту мову, яку вживали раніше, якою їм співали колискову?

Особисто я, повертаючись 1993 року до рідного Харкова з Росії, де працював тривалий час журналістом після закінчення відповідного факультету МДУ ім. М.В. Ломоносова, вважав, що тут ось-ось у медіа-просторі запанує українська і був готовий до цього. Виявилося, що спокійно можна писати й друкуватися російською, і можливостей для цього навіть значно більше, ніж за часів СРСР. Цим скористувався, та все одно свою українську вдосконалював  і вже давно без напруги пишу двома мовами. Більш того, 2009 року увійшов до групи літераторів та громадських діячів, яка ініціювала відзначення 12 листопада Дня українськомовної преси. (Кому цікаво, чому саме цього дня, раджу пошукати інформацію в Інтернеті). Офіційним святом влада, незважаючи на наші звернення до двох Президентів України, його так і не визнала, але у Харкові його відзначають щорічно урочистими зборами, які мають досить широкий резонанс і за межами міста

. Так ось: на цих зборах я завжди підкреслював, що, домагаючись збільшення українськомовних ЗМІ та підвищення їх якості, ми не виступаємо проти російської мови як такої.

Даруйте, але вважаю, що в Україні якось легко і без заперечень прийняли путінський наратив ніби то «руський мир» поширюється на всі території, де вживається російська мова. І тут доречно згадати анекдот з перших часів нашої незалежності:

— Сину, ану зрубай швидко оту березу!

— Та ви шо, батько! Вона ж вам так подобалася.

 — А якщо прийдуть москалі, то скажуть «Ой, какой прекрасный типичный русский пейзаж». Рубай!

Росіянам дійсно притаманна особлива прихильність до беріз кудрявих. Вони їх оспівують і навіть обіймають.  Та поки що ці дерева, якщо вони здорові,  можуть спокійно поруч з тополями та яворами прикрашати і український пейзаж, «руський мир» не розповсюджує на них виключно свої права. Вважаю, що так саме він не має права втручатися і в «мовний пейзаж» будь якої країни.

С Украиной в крови я живу на земле Украины,

         и хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,

         на лугах доброты, что ее тополями хранимы,

         место есть моему шалашу.

Так писав видатний харків’янин Борис Чичибабін, відмова від поетичної спадщини якого збідніла б перш за все українську, хоча і російськомовну, літературу. А в ній є постаті, може, і не такі видатні, але гідні нашої пам’яті і поваги до їх творчості.

Приємно дивує наш знаний поет Сергій Шелковий, який роками писав і видав чимало книжок російською, а останнім часом перейшов на українську і, що треба підкреслити особливо, вірші його не стали гіршими. Та, відверто кажучи, не кожному літераторові вдасться такий перехід без втрати якості. Тому залишимо місце і для їх куреню, тобто «шалашу» російською. А час покаже, скільки читачів вони отримають.

 Не дружба народів, а дружба людей    

Російської мови нам не варто остаточно позбуватися  хоча б задля того, щоб мати можливість при нагоді звернутися до росіян. Як взірець такого звернення згадайте, наприклад, вірш української поетки Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями…», який, судячи з відгуків в Інтернеті, дуже зачепив тих, кому у братерстві відмовили. Тільки від себе хочу зауважити, що говорити про будь які братерські народи взагалі недоречно. Таких у світі немає, а якщо і були, то виключно в уяві радянської пропаганди. Ба більше: немає і дружби народів, а є «дружба людей без всяких народных различий. Сегодня лишь этого требует век, другие слова обветшалы…». Це я процитував поета Наума Коржавіна – єврея Манделя, який народився у Києві, мешкав у Москві, мав складнощі у стосунках з владою і другу половину свого довгого життя провів у США. А взята цитата з його іронічної Оди до трьохсотріччя возз’єднання України з Росією. До речі, саме тоді обов’язковим стало вживати слово «возз’єднання», бо навіть за часів царату у підручниках писали про «приєднання» Малоросії до Великої  Росії. Відчуйте різницю.

Так ось, дружба не народів, а представників різних народів, що жили на теренах сусідніх держав, безсумнівно була. Сьогоднішня війна стала для неї серйозним випробуванням на міцність. І справжність! Звісно, з відвертими «запутінцями», які підтримали так звану «спецоперацію», ніякі стосунки (не кажу вже про дружні) неможливі, якщо ви самі не є «ватником» і потенційним колаборантом. Ну а якщо ваші друзі просто не розуміють, що відбувається, стали жертвою масованої  брехливої кремлівської пропаганди і в кращому випадку вважають, що «всё не так однозначно»? Невже ви не спробуєте їх по-дружньому переконати і донести правду? Для цього, нагадую, теж знадобиться російська мова.

Не довіряючи  російським соціологічним опитуванням, не можу більш-менш точно сказати, скільки людей з того боку нам співчувають і відчувають сором від того, що роблять їхня влада та військові. Але вони є! Серед моїх друзів точно, і, думаю, вони не є виключенням. Їм часто закидають: «А чого ж ви тоді не виходите на акції протесту, не влаштовуєте революції?». Та виходили вже! І до буцегарні потрапляли, і величезні штрафи сплачували, а позитивного результату немає. Кажуть, це тому, що протести не стали масовими, а от якби вийшли мільйони по всіх регіонах… Так для цього ж потрібна потужна керівна група лідерів, здатна таке організувати. Чому досі так звані російські опозиціонери не змогли її створити, то окреме питання. А поки що не маю права дорікнути своєму другові ні у Москві, ні тім паче у провінції, що він не вийшов на майдан з плакатом на підтримку України. Від того, що його пов’яжуть, мені легше не стане. Мені вистачає того, що він майже щодня телефонує або надсилає повідомлення, у яких я бачу не тільки зацікавленість дізнатися правду про останні події, не тільки моральну  підтримку, а й його особисту біль, сором за свою країну, тривогу за своїх нащадків, якщо там нічого не змініться. Про аналогічні дописи у соцмережах з ризиком опинитися у в’язниці я вже не кажу. Таку дружбу ціную і не збираюся від неї відмовлятися.

Думаю, не помилюся, якщо скажу, що більшість наших дружніх контактів з росіянами уходять своїм корінням ще у радянські та перші пострадянські роки. Тоді чимало українців навчалися у російських вишах, працювали на неосяжних просторах Росії. Хтось зберіг ці контакти, хтось ні, але у будь якому випадку мова йде про досить літніх людей. Серед тих, кому 40, 30 і менше, більше таких, хто встиг вже не раз відвідати європейські столиці, але жодного разу не перетинав східний кордон. Вони навряд чи захочуть дружити з  тими, хто за ним мешкає. Та що ви скажете про таке повідомлення мого російського товариша? Його син з сім’єю разом зі своєю айтішною фірмою на початку війни, яку всі осудили, переїхав  з Москви до Кіпру. Там молодший член родини пішов до першого класу і ще раніше встиг подружитися з дівчинкою на рік старше – донькою біженців з Харкова. Діти багато часу проводять разом, спілкуються, звісна справа,  російською, проте уболівають, як і батьки, за Україну, бажаючи їй перемоги. Не беруся прогнозувати, як можуть далі складатися їхні стосунки, але, погодьтеся, факт сам по собі красномовний і заслуговує  нашої уваги.

 Приречені на сусідство     

Добре розумію тих, хто, дізнавшись, як по-звірячому поводили себе окупанти на нашій землі, розповсюджує свою ненависть на всіх у Росії «без всяких народних различий». Усім горіти у пеклі, усіх проклясти до п’ятого, сьомого,  двадцять п’ятого коліна, а від всієї країни-терориста огородитися, взагалі забути про її існування, поводити себе так ніби її нема і не було ніколи. Звісно, що про будь яку дружбу навіть на рівні індивідів краще і не заїкатися. Та якщо знизити рівень емоцій, маємо розуміти, що сусідня країна, з якою майже дві тисячі кілометрів спільного кордону, а за ними безкрайня її територія, нікуди не зникне, якби ми цього не бажали. Можна писати «росія» з маленької літери, можна називати її «рашкою», а населення нелюдами, та все одно ця країна залишається нашою сусідкою. І залишиться навіть якщо (не виключено) розпадеться на кілька окремих держав. Сусіда по під’їзду, який вас «дістав», можна позбутися, змінивши врешті-решт  квартиру. Та не станемо ж ми усі міняти рідну країну на більш безпечну? З Росією ми географією приречені на сусідство. І якщо згодні, то вже сьогодні треба думати, як жити поруч після нашої перемоги.

Заяви на зразок «мене не хвилює, що там робиться у рашці, аби нас не чіпали» вважаю безвідповідальними. Чіпати за любим розкладом все одно будуть. А щоб до цього бути готовими, сусіда треба вивчати. На демократичному Заході справедливо вважали СРСР «імперією зла» задовго до того, як це публічно оголосив Президент США Рейган. І саме тому прискіпливо вивчали. Був чималий фаховий загін совьєтологів, який не давав спокою комуністичній пропаганді. І нам потрібні такі знавці Росії. Означимо їх загальною назвою «країнознавці». Якщо конкретизувати, то серед них мають бути і філологи, і культурологи, і історики, і соціологи, і психологи – усі ті, хто спеціалізується саме на вивченні Росії, яку врешті-решт пора умом понимать, а не только в нее верить. Здогадалися, що я зараз натякнув на відомий вірш Федора Тютчева? Та боюся, що скоро нема кому буде догадуватися, і навіть прізвище такого поета забудуть. Бо відмовляємося від підготовки філологів-русистів. Старі кадри втрачають роботу, а нових, наскільки я розумію, не передбачається. І це стосується усього комплексу дисциплін, що входять у систему росієзнавства. А не стане фахівців – і у пересічних громадян буде спотворене уявлення про Росію. Вважаючи усіх їхніх діячів культури минулого і сьогодення виключно імперцями і відштовхуючи від себе усі книжки від Пушкіна до Дмитра Бикова, ми стаємо схожими на тих наших сусідів, для кого Бандера – посібник Гітлера, а Голодомор – вигадка Ющенка і українських націоналістів. Просто тому, що вони не знають і не прагнуть знати правди, а задовольняються розповсюдженими ярликами.

Вірю, що наша влада зацікавлена, щоб по той бік східного корону тон задавали якщо не друзі, то хоча б нормальні адекватні сусіди. І таких неможна відразу відсікати від діалогу хибним ствердженням, що взагалі не буває «хароших руzzких». Згадую звернення Президента Зеленського, де був такий меседж: «Я благодарен тем россиянам, которые не прекращают попыток донести правду». Не варто поспішати записувати усіх опозиціонерів путінському режиму до наших союзників, але на цьому етапі чи не краще нагадувати українському суспільству, що «Ворог мого ворога – мій друг»? Пізніше розберемося з кожним персонально і визначимо можливість подальших спільних дій. А поки що не відмовляємося від пошуку дійсно хороших руських. На нашу ж користь.

Ну, а від пам’ятників деяким одіозним діячам імперії, від збереження у назвах харківських вулиць прізвищ тих, хто ніякого відношення до Харкова і взагалі до України не мав, може і дійсно треба відмовитися. Та це вже тема для окремої розмови.

Юрій ХОМАЙКО, журналіст